Світлана Панова очолює товариство з обмеженою відповідальністю “А – Софт Про” під брендом “Ареал” з Краматорська з 2014 року. До цього жінка працювала у готельному бізнесі у Криму. Втім вирішила змінити фах та напрямок розвитку.

“Якщо ти можеш організувати кількох людей та мотивувати їх – неважливо, який це бізнес. Бізнес-процеси у різних галузях дуже схожі. Тому мені нескладно було змінити та опанувати новий вектор розвитку”, – говорить співвласниця та директорка компанії Світлана Панова.

З 2014 до 2022 року під керівництвом Світлани компанія зросла у кількості працівників, клієнтів стало більше у 20 разів. Цьому сприяли нетворкінг та просування на ринку серед бізнесу Донецької області.
До 24 лютого у компанії працювали 26 людей, більшість з них – ІТ-фахівці. “Ареал” входить до громадської спілки “Східноукраїнський ІТ-кластер”, яка була створена у 2020 році за сприяння Проєкту “Економічна підтримка Східної України”.
Компанія займається розробкою програмного забезпечення для бухгалтерів, написання програм для підприємств житлово-комунальної сфери та розробкою різних додатків. Їх клієнти – підприємства бюджетної, комунальної сфери, сфери охоронного бізнесу Донецької, Луганської, Харківської областей. Наприклад, у Краматорську “Ареал” розробив єдину квитанцію, за якою містяни сплачували комунальні послуги – усім було зручно. Також компанія обслуговувала усі домофони сходу України – від Харкова до Дніпра та Полтави, співпрацювала з Донецькою облдержадміністрацією.
З Краматорська підприємство у квітні релокувалося до Львова. Їхати на нове місце погодилися не усі. Зараз у компанії 12 працівників, ще стільки ж залишили Україну та працюють зараз в іноземних компаніях. У Львові орендували квартиру, яка стала офісом для переселенців з Донеччини.

“Ми зацікавлені у створенні нової потужної команди, яка буде просувати наші продукти на ринку. Раніше клієнти довіряли бренду, зараз довіряють людям, команді, яка створює певний продукт, тому мати добру команду – надзвичайно важливо”, – каже пані Світлана про важливість команди.

Нова розробка краматорських ІТ-фахівців – софт для бухгалтерського обліку “Ареал-облік”. Його можна встановити на комп’ютер, фахівці компанії розробника допоможуть перенести базу даних, яка була напрацьована у клієнта раніше та консультуватимуть компанію.

“Ми – єдині, хто в Україні допомагає клієнтам не лише встановити нашу програму, а й перенести базу даних за багато років. Зазвичай інші ІТ-компанії не роблять цього, ми підтримуємо своїх клієнтів, ставимося до їх потреб, як до своїх – лише так можна побудувати якісний сервіс. Цю розробку “Ареал-облік” ми пропонуємо придбати за 1 гривню, щоб клієнти могли оцінити її перевагу та відмовитися від розповсюдженого російського продукту 1С. Я маю досвід бухгалтерської роботи і часто приміряю на себе продукт – чи буде зручно ним користуватися”,- ділиться пані Світлана.

70% клієнтів “Ареала” теж виїхали з Донеччини і зараз працюють у різних областях України, третина залишається у небезпечному регіоні, де щодня обстріли та руйнування, з ними ІТ-фахівці підтримують зв’язок. Тож компанія-переселенець потребує залучення нових партнерів. Знайти клієнтів у новому бізнес-середовищі доволі складно, але “Ареал” не опускає руки і активно бере участь в ІТ-конференціях, знайомиться з місцевим приватним бізнесом, комунальними підприємствами та державними організаціями. Зараз фахівці розробляють програму для військторгу, яка покращить та полегшить комунікацію з клієнтами. Також Світлана Панова як учасниця жіночої мережі Жінки у бізнесі і технологіях запрошує до співпраці жінок-підприємниць.
У тому, що “Ареал” повернеться додому, пані Світлана вірить, адже у Краматорську, за її словами, залишилася її душа.

Маріупольчанка Юлія Баляба до 24 лютого мала багато різних справ. У неї була робота офіс-менеджера в IT-компанії, також вона проводила заняття з англійської мови для учнів (має диплом перекладача) та мала улюблене хобі – онлайн-магазини брендової косметики та сумок. Щоб краще розвивати магазини, удосконалити свої знання з продажів та здобути нові, відправила анкету на курс “Менеджер з онлайн-продажів” від Проєкту “Економічна підтримка Східної України”. Але почалася війна.
Родина Юлії намагалася вижити у Маріуполі, який з 24 лютого постійно обстрілювали російські війська.

“Ми просто чекали, коли закінчаться постійні обстріли, намагалися вижити, а 17 березня трохи стихло і ми побачили, що люди виїжджають, ризикнули та теж поїхали у невідомість, потім з’ясувалось, що був відкритий “зелений коридор”, – згадує жінка жахливі дні, проведені у рідному місті. – 18 березня ввечері ми приїхали до Вінниці. Звісно, нічого не було з собою – ні якихось базових речей, ні одягу, лише рюкзак з цінними речами, кіт та пес. Ми не знали що робити, як жити далі”.

Її життя повністю змінилося. Учні з англійської роз’їхались, дехто ще залишався у Маріуполі, але англійська стала неактуальна для них на той час. Робота в IT-компанії теж завершилась, бо маріупольського офісу не стало. Увесь склад косметики та сумок теж залишився у Маріуполі, тому продажів не було.

“Ось так в один момент рухнуло все. Я з активної позитивної життєлюбної дівчини перетворилась на невідому мені людину, – розповідає жінка. – Потім був певний час на відновлення та повернення до життя. Згодом я згадала, що у мене було декілька посилок з косметикою, які замовила закордоном ще до війни, я їх розшукала – вони були на терміналі у Львові, то я їх направила до Вінниці та стала чекати. Я була дуже рада, коли їх отримала та розпочала активно повертати до життя мій онлайн-магазин брендової косметики”.

У цей же час Юлія дізналася, що її заявку відібрали на навчання. Для неї це був знак, що все вийде та не можна кидати свою справу. Курс зі спеціальності «Менеджер з онлайн-продажів» розпочався 14 червня 2022 року і складався з 12-ти онлайн-модулів. Протягом місяця учасники дізналися про роботу і функції менеджера з онлайн-продажів, вивчили найбільш ефективні техніки продажів і отримали навички розробки унікальної торгової пропозиції, користування інструментами цифрового маркетингу й організації потоку клієнтів. Загалом, 20 учасників з Донецької і Луганської області успішно закінчили курс і додатково отримали індивідуальну менторську підтримку і консультації від тренера.

“Дуже важко просуватись в мережі без великого складу товарів, без грошей на маркетинг, без сайту, без реклами на дошках оголошень. Але варто вміти це робити безкоштовно, і я роблю це кожен день, вкладаючи поки що, лише свій час, здобуті навички та бажання зробити українських дівчат, хоч трохи щасливішими”.

Під час навчання ментор запропонував учасникам та учасницям об’єднатись та створити свій онлайн-проєкт, Юлія взяла відповідальність за команду на себе – стала керівником проєкту. Її команда з сімох людей створила онлайн-магазин товарів для хобі та спорту під назвою “StopStress”.

“Перш за все, ми хочемо досягти соціальної мети – покращити якість життя жителів України, об’єднати українські сім’ї за спільними заняттями та за допомогою наших товарів подолати щоденний стрес та напругу, що викликані воєнним станом у нашій державі. Ми вирішили продавати товари, які допомагають відволікатись від щоденних проблем, знижувати рівень стресу, розслаблятись, приділяти увагу собі, дитині, родині. Зараз на нашому сайті представлені різні настільні ігри для дітей та дорослих, картини для малювання за номерами, товари для спорту, такі як килимки, скакалки, м’ячі та інше”.

Проєкт поки що не приносить заробітку, але команда працює над цим, має велику мотивацію та вірить у свою ідею. Вже створили сайт, знайшли постачальників, наповнюють його товарами, просувають їх через соціальні мережі. У них вже є маленькі досягнення за два місяці роботи. Юлія розробила сайт на безкоштовній платформі, також створили Інстаграм-сторінку. Команда потребує зарплати, вкладення коштів на обслуговування сайту, на рекламну компанію, на техніку для роботи, бо у команді – переселенці, не у всіх є потрібні ресурси для повноцінної роботи.

“Мені цей курс дав багато: по-перше, це зацікавленість та віру у себе, наш ментор дуже змотивував мене та повірив у мій особистий проєкт з продажу косметики “MySecretUa” та проєкт “StopStressua”. По-друге, я почула, як діяти у стресових ситуаціях, як розвиватись, як бути ефективним менеджером та які техніки продажів і типи реклами використовувати та як масштабувати бізнес. Я отримала гарну базу та відтепер впевнено крокую, я дуже вдячна Проєкту за цей курс підтримки, він був проведений дуже своєчасно, дав знання та не дав впасти у депресію у зв’язку з ситуацією в країні”.

Виробниче підприємство “Тана” із Сєвєродонецька, Луганської області, до війни виготовляло полімерні гранули для автомобільної, будівельної та меблевої промисловості. У березні через війну компанія змушена була залишити власні цехи та обладнання і шукати нового місця у більш безпечному регіоні для відновлення роботи.
Менеджменту “Тани” було легше організувати цей процес, бо компанія має власні вантажні автомобілі, тож не довелося платити великі гроші за перевезення.

“З початку війни вартість на вантажні перевезення з Луганщини зросла у 10, а подекуди і у 20 разів. Якщо до війни машина із Сєвєродонецька до Дніпра коштувала 10 тисяч гривень, то у березні мені озвучували ціну у 100, а інколи і 200 тисяч гривень”, – розповідає директор виробничо-комерційної фірми “Тана” Сергій Войтюк.

Керівник онлайн сформував бригаду, яка погодилася вивозити продукцію і обладнання із цехів підприємства. Спочатку вивозили склад готової продукції – її можна продати і швидко поповнити обігові кошти. Вже згодом стали демонтувати обладнання у цехах – екструдери для виготовлення композитних матеріалів, допоміжні інструменти. Робили це в темряві та під обстрілами. Загалом вивезли 50% обладнання, решту не вдалося забрати, бо через обстріли була перебита електрика, а без неї неможливо демонтувати верстати.
Так зробили більше десяти рейсів з березня по травень.

“Місце, де знаходиться наша компанія, – біля заводу “Азот”. Певний час там не бомбили, тож була змога їздити. Але противник відстежив наші машини, одного разу на дорозі Лисичанськ – Бахмут над ними літав квадрокоптер, а потім скинув снаряд біля складу. Добре, що демонтоване обладнання було в іншому місці. Це був останній наш рейс, більше ми не їздили”, – каже пан Войтюк.

Вивезене обладнання складали у Дніпрі на орендованих складах, згодом вирішили переїхати до Умані. На Черкащині шукали як житло для працівників, так і виробничі приміщення. Десять родин працівників Тани погодилися їхати з Луганщини у новий для себе регіон.

Значну роль у виборі місця для релокації виробництва зіграла допомога партнерів Проєкту “Економічна підтримка Східної України” та Асоціації виробників продуктів харчування “Ukrainian Food”, які організували зустрічі з місцевим бізнесом і владою. Завдяки цій співпраці компанія обрала приміщення, яке найбільше задовольняло її вимогам.

У червні “Тана” знову почала виготовляти продукцію. Частину клієнтів втратила – вони лишилися на окупованій Херсонщині, частина – у Харкові, їм зараз не до виробництва, адже там щодня обстріли.

З того, що підприємство виготовляє зараз і це затребуване на ринку, – матеріал для віконних ущільнювачів. Вже на новому місці відновили експорт – відправили замовлення для клієнтів автомобільної галузі та меблевої промисловості до Бельгії та Німеччини. На підприємстві працюють шістнадцять людей, хоча до війни було вісімдесят п’ять.

“В Україні дуже багато зруйнованих будівель, які потребують нових вікон. Ми виготовляємо полімерний ущільнювач для склопакетів, вважаємо, що в цьому сегменті може бути великий попит. Зараз ми співпрацюємо з виробниками вікон в Україні, шукаємо нових партнерів. Сировина для виробництва у нас імпортна, а за останні місяці зріс курс валюти, пальне подорожчало, є складнощі з логістикою, це все впливає на собівартість нашого продукту”, – ділиться Сергій.

Розташування виробництва в Умані на підприємстві вважають логістично вигідним, адже до будь-якого міста України можуть доїхати впродовж дня. Хоча розглядають можливість переїзду в інші регіони.
Сергій Войтюк каже, що він, як і його працівники, хочуть повернутися на рідну Луганщину і відбудовувати регіон після Перемоги. А ще таки розпочати виробництво біорозкладного посуду з кукурудзи, обладнання для якого придбали за кілька місяців до війни.

Олег Перепелиця – підприємець із Костянтинівки, Донецької області, з двадцятирічним досвідом. Чоловік займався виробництвом шпал для ремонту під’їзних шляхів на промислових підприємствах Донеччини. А кілька років тому став виготовляти ще й вулики. Цьогоріч у квітні через війну він змушений був залишити своє місто та перевезти виробництво до Черкащини.

Ідея виготовляти вулики спала Олегу на думку три роки тому, оскільки з виробництва шпал залишалося багато дошок. Вулики сподобалися місцевим бджолярам, поступово кількість клієнтів, а відтак і замовлень від них зростала. Сировину для шпал та вуликів – ліс-кругляк – спочатк у купував у сусідів – на Луганщині та Харківщині, згодом став закуповувати ліс на Київщині та Сумщині.

“Коли у лютому почалася війна, замовлення на шпали припинилися. Але я продовжував виготовляти вулики. Вже у квітні вирішив, що треба виїжджати, адже обстріли у місті стали сильнішими, було небезпечно там працювати, – каже Олег Перепелиця – власник підприємства “Промколія”.

Фахівці Проєкту “Економічна підтримка Східної України” допомогли Олегу продати частину готових вуликів, щоб мати обігові кошти для переїзду.
Але щоб перевезти обладнання, підприємцю потрібен був транспорт. У цей час послуги на вантажні перевезення значно зросли, багато водіїв відмовлялися їхати в Донецьку область, ще частина підняла ціни. У цей час почала працювати державна програма з релокації бізнесу – Олег подав заявку.
“Я подав на сайті заявку, наступного дня мені подзвонили і сказали готувати документи та демонтувати обладнання, щоб вивезти. Я зібрав верстати для обробки дерева, пилораму, допоміжні інструменти. Також забрав сировину – дерево та дошки. Усе помістилося у п’ять вантажівок, які поїхали у безпечне місце, наЧеркащині”, – розповідає підприємець.
Але до Черкащини Олег був у Дніпрі, їздив на Київщину та Чернігівщину. Всюди шукав приміщення, яке б підійшло для його цеху, та не знаходив того, що хотів би – то ціна оренди була зависокою, то приміщення не підходили і потребували додаткового ремонту.
Врешті у селі Мошни Черкаської області Олег орендував виробниче приміщення і поступово відновив роботу з виготовлення вуликів. На роботу найняв місцевих жителів. Зараз вже має невелику бригаду з шести чоловіків. Через те, що багато бджолярів залишилися в окупації у східних та південних областях, підприємцю довелося шукати нових клієнтів. Зараз він отримує замовлення від бджолярів з інших куточків України. Продавати вулики допомагає сайт, через який чоловік отримує замовлення, а потім надсилає вулики поштою.
“Тут, на новому місці, мені подобається: багато бджолярів, це мої потенційні клієнти, поряд є сировина – ліс, думаю, що я потрапив у потрібне місце, тож працюватиму тепер на Черкащині”.
Повертатися додому Олег не планує, каже, що буде далі розвивати своє підприємство на новому місці.

Ганна Теличко у Вугледарі розвивала мережу центрів робототехніки. На її заняття у невеликих містечках сходу – Вугледарі, Кураховому, Волновасі та Новотроїцькому – приходили більше двохсот дітей. Через війну підприємниця втратила бізнес, але зараз у західних областях України знову навчає дітей професій майбутнього. Як їй це вдається, читайте далі.

Центри розвитку робототехніки Ганна розвивала за сприяння Проєкту “Економічна підтримка Східної України”. У них були сучасні конструктори для збирання роботів, дошки, меблі – діти із задоволенням відвідували заняття та брали участь у чемпіонатах з робототехніки національного та міжнародного рівнів. Все змінила війна.

У робоклуби у Вугледарі та Волновасі влучили снаряди – нині там залишки згорілого обладнання. Що сталося у Новотроїцькому, Ганна не знає – місто зараз в окупації. А з Курахового жінка встигла евакуювати кілька конструкторів. Власне, з ними і вирішила відновлювати роботу, коли з родиною переїхала до Рівного.

Спочатку Ганна в рамках діяльності громадської організації “Територія сталого розвитку” займалася волонтерством – закуповувала продукти, засоби гігієни для жителів свого міста та переправляла до Вугледара ці вантажі.

Але треба було братися до роботи. Від громадської організації вона написала понад десять заявок до різних фондів та організацій. Врешті її запит на навчання дітей робототехніці підтримали Український Жіночий Фонд (УЖФ) та Інститут економічних досліджень та політичних консультацій.

За проєктом “Дівчата можуть!” від УЖФ Ганна проводить майстер-класи з робототехніки для 750 дівчат у Рівненській та Хмельницькій областях. На безкоштовні заняття приходять школярки віком від 6 до 15 років. У подарунок отримують книжку, яка має спонукати їх до подальшого навчання.

“На майстер-класах ми показуємо дітям, як програмувати роботів. Маємо зацікавити їх, розповісти про те, що світ стрімко змінюється, а вони мають вже зараз замислитися про вибір професії, які будуть затребувані, коли вони завершать навчання у школі, – ділиться Ганна. – Попри війну ми говоримо про майбутнє, бо заради цього зараз військові, волонтери та й усі українці виборюють Перемогу”.

На майстер-класи, які підтримав Інститут економічних досліджень та політичних консультацій, приходять і дівчатка, і хлопці. Тут теж навчають програмуванню роботів. Попри літо охочі завжди є – інформацію про те, що приїдуть тренери, розповсюджують у групах серед навчальних закладів міст. Загалом Ганна за три місяці проєкту “Погляд у майбутнє” Ганна має залучити на майстер-класи 750 дітей з обласних міст та невеликих містечок заходу України – у Рівненській, Хмельницькій та Волинській областях.

Також ці заняття – спосіб трохи відволікти дітей та допомогти їм психологічно адаптуватися.

“Багато дітей разом з батьками стали переселенцями, вони втратили звичне коло спілкування, живуть у чужих квартирах чи прихистках. Це дуже важливо – допомогти дітям впоратися з такими викликами. На наших заняттях, конструюючи робота, щось роблячи вперше, діти можуть відволіктися”.

Вона розуміє ці виклики, адже сама вже двічі переселенка. У 2014 році її родина тікала від війни з Донецька. За кілька років кандидатка технічних наук змогла створити успішний бізнес на Донеччині, але знову прийшла війна.

Зараз, на Рівненщині, Ганна разом із чоловіком Сергієм, думають про те, як відновити бізнес. Вони знайомляться з місцевими підприємцями, налагоджують контакти, проводять опитування серед батьків, чи готові вони оплачувати навчання дітей робототехніці. Родина Теличків вірить, що їм все вдасться. Бо вони мають найважливіше за плечима – досвід.

Ще до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну компанія “3Dprint” із Сєвєродонецька Луганської області залишила свій офіс та переїхала до Києва.
Компанія спеціалізується на 3D-моделюванні різних виробів та їх виготовленні на замовлення клієнтів з різних регіонів України.
Почалася їхня історія у 2019 році. Кілька інженерів із Лисичанська від Програми розвитку ООН отримали грант – 3Д-принтер та почали створювати моделі різних виробів – від промислових до медичних. До них зверталися замовники як з промислових виробництв, так і маленьких приватних майстерень – автомобільних, сільськогосподарських: робили шестерні, корпусні деталі, автозапчастини, кріплення, ювелірні вироби (пресформи для них).
Поступово компанія переїхала до Сєвєродонецька, кількість принтерів зросла до десяти, у команді вже працювали семеро людей. У компанії почали думати про вихід на закордонні ринки та залучення іноземних клієнтів.
Для цього за сприяння консультантів Проєкту “Економічна підтримка Східної України” компанії розробили сайт англійською та українською мовами. Це допоможе продавати послуги компанії на закордонних ринках та виконувати замовлення для клієнтів з країн Європейського Союзу та США.
“За місяць до війни ми ухвалили рішення виїхати з Луганщини. Знаючи досвід багатьох бізнесів про релокацію у 2014 році, коли на сході починалася війна, вирішили не чекати бойових дій. Ми забрали усе своє обладнання, усі наші працівники погодилися залишити регіон. Зараз ми розуміємо, що то було дуже вчасно, адже історії про евакуацію людей та вивезення обладнання під обстрілами було моторошно читати”, – говорить співзасновник компанії Іван Васильєв.
У Києві луганські інженери орендували приміщення і швидко відновили роботу. Частина клієнтів лишилася, також почали шукали нових. Усіх клієнтів з Луганської області втратили, оскільки регіон зараз окупований, але навіть є люди, які хочуть замовити послуги. Втім через окупацію це неможливо.
Сировину для виробництва своїх виробів інженери використовують з Європи – це полімерна смола або порошок для спікання.
У квітні партнери порадили зв’язатися з американською компанією, яка теж займається 3Д-моделюванням і зацікавлена у співпраці з українськими виробниками.
“Американські партнери запропонували надати нам безкоштовно 3D-принтер, який друкує за найсучаснішою технологією SLS (Selective Laser Sintering – селективне лазерне спікання) та коштує орієнтовно півтора мільйони гривень. Вироби, зроблені на ньому, можна використовувати у медицині, харчовій, автомобільній промисловості. Цей принтер має приїхати до України наприкінці липня – початку серпня. Але є умова: ми маємо поставити це обладнання у відкритому просторі (якомусь коворкінгу чи бізнес-центрі) та популяризувати послуги з 3D-принтингу в Україні, також компанія допоможе нам навчити наших працівників друкувати на цьому обладнанні”, – ділиться Іван.
Тож наразі українські розробники шукають приміщення для цього принтера та сподіваються на тісну співпрацю з американцями. Також колеги із США готові замовляти в української компанії моделі для виготовлення у подальшому виробів. Одним з цікавих та перспективних напрямків є виготовлення моделей для медиків, зокрема у стоматології, хірургії та інших галузях медицини. Частину замовлень планують виконувати безкоштовно або зі знижками.
“Ми вже маємо досвід співпраці з науковцями інституту імені Богомольця у Києві. Наприклад, перед складною операцією хірурги моделюють процес операції на зразках, надрукованих на 3Д-принтері. Зараз, коли в Україні війна, це надзвичайно затребувано – багатьом пораненим (як військовим, так і цивільним) потрібне протезування, це дуже перспективний напрямок роботи”, – каже Іван.
Також на американському принтері навчатимуть охочих моделюванню у галузі біоінженерії (зокрема стоматології) для подальшого створення 3D-моделей на замовлення американських клієнтів. У цьому вбачають теж цікавий напрямок розвитку.
Луганські розробники мріють повернутися на свою малу батьківщину, але до того часу працюватимуть задля перемоги України на новому місці, допомагаючи відновлювати економіку та надаючи роботу людям.