Проєкт “Економічна підтримка Східної України” оплатить річну оренду виробничих приміщень для Рубіжанської панчішної мануфактури у Львові. Це 1000 квадратних метрів площі, яка повністю відповідає технічним вимогам для виробництва продукції легкої промисловості.
Зараз у компанії чекають в’язальних верстатів, які замовили у китайських виробників. Позику на їх придбання дали партнери мануфактури – компанія “Dodo Socks”, з якою рубіжани співпрацюють з 2017 року.
“Компанія “Dodo Socks” дала нам гроші на закупівлю 20 верстатів, це дозволить нам розпочати виробництво шкарпеток. Вже є кілька українських компаній, які готові замовляти у нас фірмові шкарпетки зі своїм дизайном”, – розповідає директор Рубіжанської панчішної мануфактури Геннадій Місюренко.
Сировина для виробництва – якісна бавовна з Індії – вже лежить на орендованому складі у Львові. Три контейнери сировини рубіжани замовили до війни, кілька місяців потому вона приїхала до України.
У вересні цьогоріч планують випусти першу партію нової продукції.
Мануфактура розпочне виробничий процес з тридцятьма своїми співробітниками, згодом планують залучити нових працівників. Їх навчатимуть вже на новому виробництві.
“На ринку шкарпеток дуже висока конкуренція. На новому обладнанні ми будемо виготовляти шкарпетки на замовлення компаній, які є брендами в Україні. Перша партія продукції буде для “Dodo Socks”. Ми цінуємо їхню підтримку та готові до подальшої співпраці”, – каже пан Геннадій.
Порівнюючи досвід із започаткування бізнесу понад 20 років тому і нинішню ситуацію, керівник каже, що зараз важче, але він має досвід.
“У 2000-х роках ми започатковували свою справу. Робили перші кроки, закуповували верстати – у нас було лише три в’язальні машини, але ми були вдома. Зараз ми далеко від дому, знову немає верстатів, але ми маємо досвід, сподіваюся, це нам допоможе стартувати у нових умовах”, – вірить пан Місюренко.
Також луганські виробники очікують грант від Проєкту “Економічна підтримка Східної України” на придбання 11 італійських машин для свого виробництва. Це може бути за кілька місяців, до того часу на виробництві планують підготувати нових працівників.
У березні 2022 російські війська розбомбили сучасне виробництво у Рубіжному, склад готової продукції розікрали. Щороку на підприємстві випускали до 2 мільйонів пар шкарпеток. У 2021 році мануфактура налагодила продаж продукції до Нідерландів, Іспанії, Чехії.

Дмитро Косілкин із Лисичанська у квітні залишив своє рідне місто, де з 2015 року розвивав швейний бізнес та мав великий цех із сучасним обладнанням.

Перші два місяці від початку повномасштабного вторгнення Росії до України він волонтерив, допомагав доставляти місцевим жителям гуманітарні вантажі.
Врешті друзі вмовили вивозити швейне обладнання до Дніпра. У той час вивезти обладнання з Лисичанська, де тривали бойові дії, було складно і дорого. Вантажного транспорту, щоб із цеху забрати обладнання, у місті вже не було. Дмитро забрав те, що він сам та його друзі змогли підняти. Дорога автоматична машина для обробки кишень та лазерний плоттер залишилися на Луганщині.
“Я зібрав команду чоловіків, які допомогли завантажити обладнання. Ми взяли те, що змогли підняти – швейні машинки, автоматичне обладнання – закріпку, автомат для шиття по контуру, проклеювальну машину. Також вивезли частину готової продукції – зимову та весняну колекцію дитячих комбінезонів. Для швидкого старту ми забрали із собою усе, що треба”, – розповідає підприємець.
Вирішив їхати до сусідньої області – Дніпропетровської. У Дніпрі друзі допомогли орендувати виробниче приміщення, де лисичанський підприємець розмістив своє майно. Працювати разом із ним приїхали двоє працівниць. Ще дві жінки-переселенки зараз навчаються шити. Хоч до війни у цеху було 10 людей.
Продукція, яку шиють у цеху, кардинально змінилася. До війни це були дитячі водонепроникні комбінезони, зараз – одяг для військових.
У травні взялися шити патріотичні футболки та найбільш необхідні речі серед військових: плитоноски, ремінно-плечові системи та кілька різних підсумків. Шили за порадами військових та доопрацьовували на місці. Декілька бійців приїхали до цеху та показали, що зручно, а що – дискомфортно. І це допомогло зробити вироби якісними.
Згодом Дмитро знайшов нішу, де почав використовувати мембранний матеріал, з якого раніше шив водонепроникний дитячий одяг.
“Взимку ми замовили до лисичанського цеху білу мемранну тканину, щоб робити на ній принти. Домовилися з партнерами про друк принтів на тканині, зробили тестові зразки для дитячих комбінезонів, але почалася війна. Дитячі кольорові принти замінили на піксель і почали шити дощовики-пончо – це накидки для військових від дощу. Перші зразки не вдалися – вийшли надто короткі рукави, з них стікала вода і потрапляла на одяг. Цей нюанс ми виправили – і пончо стали максимально зручним та ефективним засобом порятунку в дощ”, – каже чоловік.
Інформацію про свої можливості лисичанські виробники розмістили у соціальних мережах та запустили рекламу, до них почали звертатися військові з підрозділів та замовляти такі дощовики. Є замовлення як гуртові, так і вроздріб.
Щоб мати обігові кошти для сплати кредитів, підприємець влаштовує розпродаж вже пошитого дитячого одягу зі значними знижками.
Придбати їх можна тут.
Попри те, що у цеху шиють продукцію для бійців, Дмитро та його працівники хочуть знову шити для дітей, виготовляти сімейні яскраві колекції теплого одягу.
А повертатися додому чоловік не планує, адже завжди мріяв переїхати до великого міста. Тож надалі планує розвивати свій бізнес у Дніпрі.

До війни підприємець Андрій Кайдаш мав власний цех у місті Василівка Запорізької області, де виготовляв автомобільні причепи для перевезення вуликів – “Бджоловіз”.
Замовлення від бджолярів були розписані на кілька місяців наперед, робота кипіла щодня.
Із початком повномасштабного вторгнення Росії до України виробництво зупинилося, містечко опинилося в окупації на другий день війни.
“Про роботу мова не йшла – було занадто небезпечно. Моя родина кілька місяців переховувалася у підвалі. У місті одразу почалися бойові дії. У нас не було води, електрику вимикали періодично через військові дії”, – згадує Андрій перші дні війни.
Окупанти зі зброєю приходили до цеху, адже чоловік мав багато верстатів із обробки та зварювання металу – токарних, свердлильних, допоміжних слюсарних інструментів.
“Кілька разів я відповідав людям, які прийшли, що то не моє майно, ключів немає, допомогти не можу. Але одного разу вони збили замки і зайшли всередину. Вже потім, коли я навідувався туди, побачив, що вони щось ремонтували на верстатах. Хоча нічого не вкрали, усі інструменти були на місці”.
Наприкінці квітня чоловік із родиною вирішив таки виїхати з окупації. Їхати треба було через кілька ворожих блокпостів, імовірність, що відберуть верстат чи інструменти, була дуже високою, тож Андрій взяв із собою лише один зварювальний апарат.
“У моєму цеху було шість таких апаратів, я вирішив взяти один – якщо навіть відберуть, не так шкода буде”, – ділиться підприємець.
Той зварювальний апарат, як і великий причіп, яким Андрій зазвичай перевозив обладнання для свого виробництва, на блокпостах пропустили – тоді у квітні були так звані “зелені коридори” – людей пропускали з окупованої території на українську.
Родина приїхала до Запоріжжя – це найближче українське місто – з Василівки до нього 40 кілометрів.
Ще до війни підприємець отримав багато передзамовлень на виготовлення причепів «Бджоловіз», йому наперед заплатили гроші.
“Я відчував велику відповідальність за ці невиконані замовлення, тож треба було починати працювати. В окупації це нереально, треба було лише виїхати на вільну українську територію”.
Оскільки рами на причепи потребують оцинковування, а це підприємство розташоване у Черкасах, Андрій вирішив і свій цех облаштовувати у тому регіоні. Тож із Запоріжжя вирушив на Черкащину.
“Шукаючи виробниче приміщення ми познайомилися з чудовою людиною, місцевим успішним підприємцем Олександром Королем, він запропонував свій будинок пожити. Також допоміг із контактами орендаря виробничого приміщення. Я дуже вдячний, що під час війни зустрічаються люди, які готові допомагати”, – каже Андрій.
В одному із сіл Черкаської області він винайняв промислове приміщення, придбав верстати для виробництва, зварювальні апарати та взяв на роботу своїх родичів.
Процес виготовлення причепів продовжився. Хоча не вистачало обладнання, працівників, обігових коштів, Андрій не втратив оптимізму і працював над замовленнями. Зараз вже кілька причепів виготовили у цеху на новому місці для замовників із Київської, Львівської, Сумської, Харківської, Черкаської областей.
“Коли ми зробили перші причепи на новому місці, я видихнув із полегшенням. Адже почав віддавати клієнтам замовлення, які вони чекали кілька місяців. Хоча ніхто мені не дорікав за зірвані терміни, це приємне відчуття”.
Підприємець не знає, чи зможе він повернутися додому, тож поки працює на новому місці, забезпечуючи роботою своїх рідних та мріє про перемогу України.

Ганна Ощепкова розвивала вдома, у Краматорську, дитячі центри з 2014 року. Ідея цього бізнесу у Ганни, разом з колегою Іриною Москалець, виникла з власної потреби – для розвитку своїх дітей. Так у місті почали з’являтися центри “Планета знань”, де дітям пропонували 26 авторських курсів з раннього розвитку, підготовки до школи, швидкого читання, розвитку логічного мислення, ментальної арифметики та інших. За вісім років таких центрів стало чотири у різних районах міста. Заняття відвідували впродовж року понад 500 дітей.
Торік наприкінці року підприємниця відкрила ще невеликий приватний дитячий садок. У лютому цього року планувала відкрити великий садок, придбала для нього меблі та навчальне обладнання. Ці плани змінила війна.
“За два місяці роботи нашого садочка ми побачили, що є попит на ці послуги – попри наявність місць у комунальних закладах, люди привели до нас дітей. Це надихнуло на подальший розвиток. Наш невеликий садочок працював у нашому ж центрі, це було незручно, для дітей потрібне було подвір’я. Тож ми зважилися на більший масштаб – орендували великий приватний будинок, щоб мати власне подвір’я для прогулянок, отримали усі дозволи, закупили меблі та готувалися до відкриття садочка на 60 дітей”, – говорить Ганна Ощепкова. Дитсадок Ганна відкрила, але за кілька місяців на Івано-Франківщині.
Хоча 24 лютого усі плани з розвитку бізнесу змінилися – через бойові дії заняття припинили, люди почали виїжджати з Краматорська.
Про відновлення роботи з дітьми не було і мови – стало небезпечно. У березні через обстріл російськими військами ракетою було повністю зруйновано один з найбільших центрів підприємниці у Краматорську. Після цього з усіх центрів забрали меблі, посібники та вивезли в окреме місце, але ситуація на сході щодня загострювалася.
Навіть після цього обстрілу думок виїжджати не було. Родина Ощепкових волонтерила, бізнес не працював, але їхати з дому не хотіли, так було до квітня, коли з Донеччини оголосили про масову евакуацію.
У травні на запрошення колеги Ганна поїхала до Коломиї. Провівши там два тижні, вирішила заробляти, адже бізнес зупинився 24 лютого, доходів не було. Одним з цікавих варіантів продовження підприємницької роботи було створення дитячого садочка, який вона хотіла відкрити вдома.
Ганна сіла у потяг та поїхала до Краматорська забирати обладнання, хоча ще гадки не мала, як його перевезти за 1100 кілометрів.
“Везти усе вантажівкою через усю Україну було дуже дорого, наша родина не мала таких грошей. У потязі я згадала про державну програму для релокації бізнесу і заповнила заявку. Буквально за годину мені передзвонили з Івано-Франківської військової адміністрації і запропонували вагон Укрзалізниці, щоб вивезти усе наше обладнання. Це здивувало мене, адже ми планували вивозити не завод, а дитсадок та обладнання для нього, але це і додало сил рухатися далі”, – згадує Ганна.
У Краматорську родина Ощепкових орендувала п’ятитонну вантажівку і забрала із собою все, що у неї помістилося. У Покровську перевантажили все у залізничний вагон, який вирушив до Коломиї. Крім меблів, придбаних для майбутнього садочка, забрали також власні верстати та інструменти, на яких виготовляли багато навчальних матеріалів для своїх центрів розвитку та дитсадка.
“Все сталося швидко і так, як ми хотіли. Ми шукали можливості, тому вони з’являлися, – ділиться підприємниця. – Я хочу порадити людям, особливо бізнесу зі сходу, який досі вагається, що робити, куди їхати, чи варто їхати. Думаю, що варто, щоб розвиватися, утримувати свою родину, давати роботу іншим, платити податки і наближати нашу Перемогу”.
Поки чекали на Івано-Франківщині своє обладнання, почали у соціальних мережах рекламну кампанію з набору дітей до садочка. За два тижні у Коломиї орендували приміщення, розставили у ньому обладнання та відкрили садочок.
Зараз це найбільший приватний садок у місті – його відвідують 20 дітей. До осені підприємниця планує вдвічі збільшити кількість дітей, набравши нові групи. Тут, крім розвивальних занять, використовують авторські методики – навчають за японською системою розвивати логіку, пам’ять.
Додому Ганна Ощепкова планує повернутися, але до того часу у неї вже буде філія її бізнесу на Прикарпатті, тож цю релокацію вона розглядає як масштабування своєї улюбленої справи.

Науково-виробниче підприємство “Аеромех” переїхало із Кремінної на Луганщині до селища Єрки, що на Черкащині. Заснована у 2001 році у Луганську, компанія вдруге стала переселенкою. Цього тижня вже на новому місці фахівці підприємства почали виготовляти свою основну продукцію – сепаратор САД (сепаратор аеродинамічний) для очищення зерна.

Ці машини призначені для підготовки насіннєвого матеріалу – вони дозволяють якісно відсортувати насіння. Це авторська розробка луганських виробників, на яку вони мають патенти. Купують сепаратори по всьому світу – замовники є у країнах Європи та Африки, США та Канади. 60% усієї продукції до початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну продавали на експорт, 40% – на українському ринку.

У березні, коли почалися інтенсивні обстріли Кремінної російськими військами, керівництво компанії вирішило виїжджати. Єдине, що змогли вивезти, частину готової продукції зі складів. Усі верстати, необхідні для виробництва, лишилися у Кремінній: лазерний верстат, верстати для гнуття металевих деталей, допоміжні інструменти, токарні, зварювальні верстати, електричні інструменти.

“Для нашої компанії це друга евакуація, ми маємо досвід переїзду 2014 року, коли почалася війна на сході України. Ми тоді виїжджали з Луганська, поступово вивозили своє майно, мали можливість поїхати кілька разів. Цього разу – все інакше”, – каже директор та співзасновник “Аеромех” Олександр Чорнобай.

Отримати допомогу держави на релокацію бізнесу не вдалося. За словами директора, кожен підприємець мав шукати транспорт самотужки, а потім подавати на відшкодування через онлайн-платформу. У квітні ціна на перевезення з Луганщини зросла майже у десять разів. Та й забирати верстати під обстрілами було ризиковано.
“До війни орендувати вантажівку з Кремінної до Дніпра коштувало 10 тисяч гривень, у квітні ціна сягала вже 80 тисяч гривень, водії відмовлялися їхати у небезпечний регіон, – каже пан Чорнобай. – Вивезти важке обладнання швидко не можна, наприклад, у нас є верстат, який ми встановлювали три дні, швидко демонтувати його під обстрілами, щоб вивезти, було нереально. Тож ми власними силами вивозили лише те, що змогли, передусім нашу готову продукцію. Це було важливо, адже ми швидко змогли відвантажити її замовникам та отримати гроші на поточні витрати”.

Для працівників компанії “Аеромех”, яка переїхала з міста до невеликого селища Єрки, було складно знайти житло, багато хто відмовився їхати до невідомого регіону. Більшість приватних будинків у селищі виявилися зайнятими, порожні – непридатними для проживання. На новому місці компанія орендувала виробниче приміщення – територію колишнього сільськогосподарського підприємства і почала працювати.

“З нами зараз чотирнадцять людей, кожен з них дуже важливий у виробничому ланцюжку, саме завдяки цим людям ми почали виробництво на новому місці. Частину роботи виконуємо у кооперації з колегами із Черкас, частину – самі, також закуповуємо деякі деталі готові. Вже придбали невеликий ручний верстат для обробки металу і цього тижня завершуємо фарбувати кілька сепараторів, які виготовили у Єрках. Попри війну у нас є плани з розвитку, ми потроху рухаємося”, – ділиться директор.

Сьогодні компанія має замовлення з Австрії, Болгарії, Румунії. Виконавши їх, “Аеромех” матиме обігові кошти для продовження роботи та утримання своїх працівників. Замовлення також отримують від українського агробізнесу.

“Вважаю, що цьогоріч насіння з Європи та США буде менше завозитися, тож аграріям доведеться більше використовувати власне. Але для збільшення врожайності його потрібно готувати, якісно сортувати у першу чергу. Наші машини допомагають це зробити, після цього врожайність зростає на 35 – 40%. Порожні, хворі зернини сепаратор відділяє, також відсівається полова, дрібне сміття. Залишаються лише зернини з найбільшою питомою вагою, які потенційно принесуть високий врожай”, – говорить комерційна директорка компанії Ірина Чорнобай.

До війни сепаратори купували у 60 країнах світу. Хоча виробники орієнтуються в основному на агробізнес, але покупці пристосовують їх для своїх потреб.

“Наш сепаратор дозволяє відсортувати будь-яке насіння на 5 фракцій за питомою вагою. Машина може сортувати різне насіння – пшениці, соняшника, кукурудзи, рапсу, гороху. Зерно завантажується у приймальний бункер, з якого потім надходить до камери сепарації, де обробляється повітряним потоком. Потоки повітря буквально просівають кожну зернину, розподіляючи її до потрібної фракції – зерна найвищої якості, фуражного зерна та відходів”, – каже пані Ірина.

Якщо українські фермери сортують пшеницю та інші зернові, то покупці з країн Африки, наприклад, просівають кавові зерна, клієнти з Румунії, окрім звичайного зерна, сортують заморожені ягоди.

“На виставці колись просівали кавовий порошок, щоб відділити пісок, який до нього потрапив. Також ми знаємо, що сортують вугілля, матеріал для виготовлення брикетів, відходи соняшника – на птахофабриках дуже важливо, щоб олійні плівки не потрапляли у корм для птахів, тож їх ще розділяють”, – пригадує пані Ірина, як використовують клієнти їхні сепаратори.
Амбітна задача Аеромеха на цей рік – зберегти довіру клієнтів, придбати нові верстати для повноцінної роботи на виробництві, а після Перемоги повернутися до свого цеху у Кремінній на Луганщині.

Машинобудівне підприємство з Краматорська “Крамтехцентр”, яке переїхало до Дніпра через бойові дії, попри усі складнощі, цього тижня відвантажило замовлення для австрійських партнерів.
На підприємстві виготовили контейнери для зберігання зерна. Цього тижня їх повезли машиною до Румунії, де австрійські партнери мають активи. Замовник – компанія, яка виготовляє натуральний корм для тварин та вирощує екологічно чисту свинину. Контракт на поставку таких контейнерів підписали торік, дві партії вже встигли відправити замовникам до початку повномасштабної війни Росії в Україні.
“У лютому ми зробили передоплату на метал для виготовлення контейнерів для австрійських партнерів. Але не змогли його забрати із Запоріжжя – компанія-продавець металу призупинила роботу, водії боялися їхати в Донецьку область, лише за місяць потому ми змогли забрати метал та відновити роботу над виготовленням контейнерів”, – розповідає директор та співвласник “Крамтехцентру” Максим Коротун.
Частину робіт із виготовлення контейнерів починали у Краматорську, люди працювали у бронежилетах, деякі роботи завершували у Дніпрі, куди “Крамтехцентр” переїхав у квітні.
“На виробництві змінилися усі сфери. Те, що раніше ми робили за два дні, зараз робимо місяць. Нестача обігових коштів, частина працівників виїхала, потрібно шукати нові ланцюжки поставок – це все ускладнює роботу. Загальний портфель замовлень зменшився – у нас є проєкти, які з початком війни не підтверджують партнери, але на складах лежить метал або частково зроблені заготовки, це все наші витрати. Також зараз ми маємо частину неоплачених контрактів клієнтами з Маріуполя, я думаю, що ми не отримаємо ці гроші, а для нас це суттєві втрати – до 8 мільйонів гривень”, – ділиться пан Коротун.
Але виконати контракт для австрійців навіть під час війни було принципово важливо, оскільки у Крамтехцентрі сподіваються на довгострокову співпрацю із закордонними партнерами, щоб збільшувати свою присутність на міжнародних ринках.
“Ми вже маємо досвід роботи в окупації 2014 року. Але зараз виклики значно зросли, небезпека посилилася, до лінії фронту – 20 кілометрів. Але ми вважаємо, що зараз дуже важливо зберегти робочі місця, а для цього потрібно працювати, виконувати контракти”.
Виконання цього контракту допоможе Крамтехцентру платити заробітну плату та податки під час війни, також на підприємстві продовжують працювати над іншими замовленнями для українського ринку. Зараз на машинобудівному підприємстві працюють 150 людей.