Дмитро Косілкин із Лисичанська у квітні залишив своє рідне місто, де з 2015 року розвивав швейний бізнес та мав великий цех із сучасним обладнанням.
Перші два місяці від початку повномасштабного вторгнення Росії до України він волонтерив, допомагав доставляти місцевим жителям гуманітарні вантажі.
Врешті друзі вмовили вивозити швейне обладнання до Дніпра. У той час вивезти обладнання з Лисичанська, де тривали бойові дії, було складно і дорого. Вантажного транспорту, щоб із цеху забрати обладнання, у місті вже не було. Дмитро забрав те, що він сам та його друзі змогли підняти. Дорога автоматична машина для обробки кишень та лазерний плоттер залишилися на Луганщині.
“Я зібрав команду чоловіків, які допомогли завантажити обладнання. Ми взяли те, що змогли підняти – швейні машинки, автоматичне обладнання – закріпку, автомат для шиття по контуру, проклеювальну машину. Також вивезли частину готової продукції – зимову та весняну колекцію дитячих комбінезонів. Для швидкого старту ми забрали із собою усе, що треба”, – розповідає підприємець.
Вирішив їхати до сусідньої області – Дніпропетровської. У Дніпрі друзі допомогли орендувати виробниче приміщення, де лисичанський підприємець розмістив своє майно. Працювати разом із ним приїхали двоє працівниць. Ще дві жінки-переселенки зараз навчаються шити. Хоч до війни у цеху було 10 людей.
Продукція, яку шиють у цеху, кардинально змінилася. До війни це були дитячі водонепроникні комбінезони, зараз – одяг для військових.
У травні взялися шити патріотичні футболки та найбільш необхідні речі серед військових: плитоноски, ремінно-плечові системи та кілька різних підсумків. Шили за порадами військових та доопрацьовували на місці. Декілька бійців приїхали до цеху та показали, що зручно, а що – дискомфортно. І це допомогло зробити вироби якісними.
Згодом Дмитро знайшов нішу, де почав використовувати мембранний матеріал, з якого раніше шив водонепроникний дитячий одяг.
“Взимку ми замовили до лисичанського цеху білу мемранну тканину, щоб робити на ній принти. Домовилися з партнерами про друк принтів на тканині, зробили тестові зразки для дитячих комбінезонів, але почалася війна. Дитячі кольорові принти замінили на піксель і почали шити дощовики-пончо – це накидки для військових від дощу. Перші зразки не вдалися – вийшли надто короткі рукави, з них стікала вода і потрапляла на одяг. Цей нюанс ми виправили – і пончо стали максимально зручним та ефективним засобом порятунку в дощ”, – каже чоловік.
Інформацію про свої можливості лисичанські виробники розмістили у соціальних мережах та запустили рекламу, до них почали звертатися військові з підрозділів та замовляти такі дощовики. Є замовлення як гуртові, так і вроздріб.
Щоб мати обігові кошти для сплати кредитів, підприємець влаштовує розпродаж вже пошитого дитячого одягу зі значними знижками.
Придбати їх можна тут.
Попри те, що у цеху шиють продукцію для бійців, Дмитро та його працівники хочуть знову шити для дітей, виготовляти сімейні яскраві колекції теплого одягу.
А повертатися додому чоловік не планує, адже завжди мріяв переїхати до великого міста. Тож надалі планує розвивати свій бізнес у Дніпрі.